Починається не з тарілки
Я не одразу зрозумів, що кухня — це дзеркало. Не лише смаку, а й характеру народу.
Мій перший борщ був не вдома. Він був у хаті на Хмельниччині, де мене нагодували “бо ти ж здалека”. Там не запитували, чи хочу. Просто поставили. І в цьому — вся українська гостинність.
Чому страва — це не просто рецепт?
Спробуй розпитати господиню: “А як ви готуєте капусняк?” — і отримаєш не список інгредієнтів, а історію: “То ще моя мама так варила, а вона — від бабці, яка з-під Полтави”.
Етнічна кухня України — це не про техніку. Це про пам’ять, емоцію, інтонацію. І тому вона різна:
- десь — пісна й стримана
- десь — жирна й ситна
- десь — солодка, як весілля
Страви, в яких чути голос регіону
- Картопляники з грибами — на Волині. Скромно, але смачно. Як вечір перед дощем.
- Затірка з молоком — Чернігівщина. Ніби дитинство на канікулах у бабусі.
- Крученики з чорносливом — Схід. Щільно, глибоко, з натяком на суворість.
- Куліш на вогнищі — південь. Легко, просто, але з духом степу.
Зустріч, яка залишилась
У Карпатах мене пригостили печеною кукурудзою з сиром. Просто, без слів. Потім дівчина (господиня) сказала: “То ми так собі готуємо, коли гостей не чекаємо. Але ви не чужі.”
Ця фраза була смачнішою за будь-яку страву.
Як і чому смак змінює думку?
Бо смак — це відчуття, яке йде в обхід логіки. Ти не думаєш: “це культурна особливість”. Ти думаєш: “ого, як смачно”. І в цей момент щось розм’якшується. Людина, яка годує тебе, не може бути ворогом. Вона — як рідня, навіть якщо ви з різних світів.
До речі, якщо тебе цікавить, як гастрономія поєднується з мандрами — подивись нашу історію про їжу поза ресторанами. Там більше про суть, ніж про меню.
Висновок
Українська кухня — це про тепло. Про вміння нагодувати не тому, що треба, а тому що хочеться. Про бажання зробити добре іншому — ложкою борщу, тарілкою квашеної капусти, шматком хліба.
І це, мабуть, найглибша риса, яку можна “з’їсти”.